XX ст. в історії літератури сприймається передовсім як період творчого пошуку й експерименту. Зокрема, усесвітнім майданчиком новаторських шукань стала і театральна сцена: італійські футуристи в Римі, Лесь Курбас і Микола Куліш у Києві й Харкові, Євгеній Вахтангов і Всеволод Меєрхольд у Москві. Однак над усім цим вивищувався «епічний театр» Бертольта Брехта, у якому не лише були проголошені, а й найповніше втілені модерні естетичні гасла. Що ж відомо про цього драматурга-новатора?
БЕРТОЛЬТ БРЕХТ (1898-1956)
У шістнадцять років
почав друкувати свої перші вірші й есе в місцевій газеті, підписуючись
«Аугсбурзький гімназист» або використовуючи у зворотному порядку свої імена
«Бертольд Ойґен» як псевдонім. «Пісню про загін залізничників з Форт-Дональда»
майбутній письменник уперше підписав відкрито - «Берт Брехт», згодом його
літературним ім’ям стало «Бертольт Брехт».
Незалежний і
бунтарський характер талановитого юнака проявився ще в гімназії. Коли в розпал
Першої світової війни учням запропонували підготувати твір за словами Горація
«Dulce et decorum est pro patria mori» («Лягти за край свій – любо і почесно»
(переклад з латин. Андрія Содомори), Брехт написав, що цей вислів «можна
розцінювати як тенденційну пропаганду. Прощатися із життям завжди важко, у
ліжку так само, як на полі бою, а надто молодим людям у розквіті сил. Лише
пустоголові дурні можуть зайти у своєму марнославстві так далеко, щоб говорити
про легкий стрибок крізь темну браму, та й то лише допоки вони впевнені, що
їхня смерть ще далеко». За це Б. Брехта ледь не вигнали з гімназії, хоча його
позиція була не відмовою воювати за батьківщину зі зброєю в руках, а реакцією
на воєнний психоз, пропагандистські заклики та насилля.
Упродовж 1917-1918 рр.
у Мюнхенському університеті Б. Брехт студіював природничі науки, медицину й
літературу. Проте війна його не оминула. Брехта мобілізували та відправили
служити санітаром до шпиталю на Східний фронт, де жахи війни він побачив на
власні очі.
Виступаючи проти
військової істерії, що розгоралася тоді в Німеччині, Брехт наводив повчальні
приклади з усесвітньої історії. «Три війни вів Карфаген, - писав він у
відкритому листі до німецьких діячів мистецтва про грізного супротивника
Стародавнього Риму, який зник у вирі історії. - Ще могутній після першої, він
ледь зберіг своїх громадян після другої. Після третьої від нього не лишилося й
сліду».
Коли закінчилася Перша
світова війна, Брехт поновив навчання у Мюнхенському університеті. Однак
майбутня кар’єра лікаря його вже не приваблювала, тож студента чимдалі частіше
бачили серед богеми в кав’ярні «Стефанія». Загальна політична атмосфера в місті
була досить напруженою. З одного боку, набирав сили робітничий рух, з іншого -
саме там зароджувався фашизм (згодом під час «пивного путчу» 1923 р. в Мюнхені
фашисти занесли ім’я Брехта до чорного списку). Попри все в місті вирувало
мистецьке життя. Б. Брехт курсував між Мюнхеном і Берліном, перебуваючи в
центрі театральних подій. 29 вересня 1922 р. ім’я Брехта стало відомим усій
Німеччині. Того дня відбулася прем’єра його п’єси «Барабани серед ночі». Про цю
виставу впливова берлінська газета писала: «Двадцятичотирирічний митець
Бертольт Брехт упродовж одного дня змінив художнє обличчя Німеччини». Молодий
драматург став лауреатом престижної літературної премії імені Г. Клейста. П’єса
«Тригрошова опера» (1928) принесла драматургові світове визнання й засвідчила
появу нової театральної техніки. Вона поєднала дві дії, сценічну та музичну:
пісні-зонги (музика К. Вайля) коментували та пояснювали дію, як це робив хор у
давньогрецькій трагедії.
За політичними
переконаннями Бертольт Брехт був прихильником комуністичних ідей, а його п’єси
мали яскраво виражене ідеологічне спрямування, що неабияк дратувало
добропорядну буржуазну публіку. Чимдалі частіше його вистави супроводжувалися
скандалами, а драматург опинився під пильним наглядом поліції. Коли ж до влади
прийшли фашисти, Брехт разом із родиною покинув Німеччину (1933). Почалися
довгі роки еміграції – Швейцарія, Данія,
Швеція, США, коли, за його висловом, він «міняв країни частіше за черевики».
Брехт-емігрант проводив
активну антифашистську пропаганду, писав і ставив антифашистські та
антимілітаристські п’єси (зокрема «Матінку Кураж», 1939), намагався бути ближче
до батьківщини й покидав ту чи ту країну лише тоді, коли загроза фашистської
окупації ставала реальною. А гітлерівці не давали йому спокою. Вони не лише
позбавили Брехта громадянства і палили його книжки, а й вимагали від урядів
країн, де він перебував, видати його Берліну. Напередодні вступу фашистів до
Фінляндії письменник залишив цю країну, дістався транссибірським експресом до
Владивостока і за 11 днів до нападу Гітлера на Радянський Союз емігрував до
Америки.
Прем’єра мюзиклу Б.
Брехта «Тригрошова опера» в Театрі комедії на Шифбауердам. Берлін. 1928
Деякі мізансцени
підтверджували зв’язок з експресіонізмом. Ставлячи за мету привернути увагу до
мистецтва театрального процесу, Б. Брехт використовував на сцені різноманітні технології, зокрема
плакати, слайди, кінопроектори, звукові та світлові ефекти.
Брехт умів об’єднувати
талановитих людей. У Сполучених Штатах навколо нього згуртувалася частина
німецької антифашистської еміграції (зокрема Леон Фейхтвангер). У Брехта
з’явилося чимало американських друзів, палких прихильників його таланту,
з-поміж них - усесвітньовідомий актор Чарлі Чаплін.
В Америці письменник написав свої знамениті твори «Добра людина із Сичуані»
(1938-1940), «Кавказьке крейдяне коло» (1944-1945) і переглянув концепцію п’єси
«Життя Галілея» (1938-1939), написаної ще в Данії.
22 жовтня 1948 р. Брехт
повернувся до Берліна. Жодна із «західних зон», на які було поділено Німеччину
після поразки у війні, - ані французька, ані англійська, ані американська, -
дозволу на в’їзд йому не дала.
Нарешті він зміг
створити власний театр («Берлінер ансамбль»), реалізувати себе і як режисер, і
як драматург, і як громадський діяч. 1950 року його обрали віце-президентом
Академії мистецтв. Водночас відносини з владою у Брехта залишалися непростими.
Світ вітав вистави «Берлінер ансамблю», популярність Брехта зростала. За
кордоном почали з’являтися театри, які проголошували себе брехтівськими. Поміж
них - грузинський театр ім. Шота Руставелі, який неодноразово гастролював в
Україні. Його «візитівкою» стала п’єса Б. Брехта «Кавказьке крейдяне коло».
Останні роки життя
письменника були надзвичайно напруженими. Серце не витримувало шаленого темпу.
«Берлінер ансамбль» готував прем’єру за третьою редакцією «Життя Галілея»,
проте драматург її вже не побачив. 14 серпня 1956 р. він помер від серцевого
нападу під час репетиції оновленої п’єси...
ВІЙНА І МИР У СВІТОВІЙ
ЛІТЕРАТУРІ: МИСЛИМО КРИТИЧНО
Б. Брехт своїми
антивоєнними творами (зокрема п’єсою «Матінка Кураж та її діти») цілком
уписується до антивоєнного й антимілітарного мейнстриму світової літератури,
який засуджує війну і закликає до миру. Проте в антивоєнної літератури й
породжуваних нею пацифістських настроїв є й «зворотний бік». Агресору дуже
вигідна антивоєнна література та пацифізм у загарбаній країні, адже в такому
разі опір агресії значно зменшується. А ще небезпечніше, коли «вовк вдягає
овечу шкуру», тобто коли агресор ще прикривається гаслами про «боротьбу за мир
в усьому світі» (так, наприклад, робив СРСР, уводячи свої війська до
Афганістану 1979 р.).
Б. Брехт жив у
напружений період у країні, де до влади саме приходив Гітлер (за алегорією Дж.
Оруелла, «на фермі тварин до влади ставав кнур Наполеон»). Нові агресори
початку XX ст. (Гітлер, Сталін, Муссоліні та ін.) цинічно скористалися
антивоєнними настроями в Європі 1920-1930-х рр., яка саме загоювала страшні
рани після трагедії Першої світової війни. Намагаючись «умиротворити» фашистів
і сповідуючи принципи засудження війни та прагнення до миру, Європа фактично
опинилася на порозі ще страшнішої Другої світової війни.
Гірка іронія долі:
Брехт, який оспівував мир, мусив утікати від Гітлера і 15 років переховуватися
в еміграції, перебуваючи під загрозою, що його видадуть фашистській Німеччині.
А ще один яскравий представник німецької антивоєнної літератури (літератури т.
зв. втраченого покоління) Еріх Марія Ремарк отримав від Третього райху рахунок
на сплату... «послуг» ката, який у Німеччині стратив його рідну сестру.
Проблема війни і миру
буде надзвичайно важливою, гострою й актуальною, допоки живе людство.
Він не міг відкрито писати про ІІ світову війну через переслідування, тому зобразив її в своїй п’єсі «Матінка Кураж» як події 30-и літньої війни: https://uk.wikipedia.org/wiki/Тридцятилітня_війна
Драма «Матінка Кураж та її діти»
П’єсу «Матінка Кураж та
її діти» створено в 1938-1939 рр., в атмосфері передчуття вселенської
катастрофи. Тоді в Німеччині переміг фашизм із його прагненням до світового
панування, а Гітлер і Сталін із двох боків удерлися до Польщі, що провістило
початок найкривавішої в історії людства Другої світової війни.
Історична основа і
проблематика: https://uk.wikipedia.org/wiki/Тридцятилітня_війна
У своєму творі Брехт звертається до подій часів Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.,
першої загальноєвропейської війни між католицькими і протестантськими
державами, неначе переповідаючи її хроніку. Для
XVII ст. вона була не менш страшною, ніж світові війни XX ст. Деякі європейські
країни втратили понад три чверті населення, а в колишніх містах і селах виросли
такі хащі, що в них ховалися вовчі зграї. Народ був доведений до відчаю і
перебував на межі виживання. «У Померанії селяни поїли всіх немовлят, - каже
матінка Кураж, - а черниці промишляють грабунком». Розумному досить: якщо люди
доходять до такого здичавіння, то людство стоїть за крок від катастрофи.
Один із персонажів
п’єси (Кухар) робить невтішний висновок: «Світ вимирає». І ця його репліка може
стосуватися і Тридцятилітньої війни XVII ст., і двох світових воєн XX ст., і
будь-якої війни взагалі. Та й уся п’єса Брехта, насамперед образ матінки Кураж,
набуває позачасового, узагальнено-символічного звучання. Це філософський твір
про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини й людства.
Головною героїнею п’єси є маркітантка (дрібна торговка у
війську) Анна Фірлінг на прізвисько «матінка Кураж». Разом із синами Ейліфом і Швейцеркасом та німою
донькою Катрін, а також зі своїм неодмінним фургоном, наповненим ходовим
товаром, вона мандрує бойовищами, «війною думаючи прожити», їй абсолютно
байдуже, хто переможе: поляки чи шведи, католики чи протестанти, - аби лише
війна тривала, а отже її крам продавався. Саме війна подарувала Анні трьох
дітей, народжених від солдатів різних армій, але війна цих дітей у неї і
відняла, що стало трагічною реалізацією репліки фельдфебеля, начебто принагідно
кинутої на початку твору: «Хоче війною жити, мусить їй щось та сплатити»...
Хронологічно між початком
і кінцем п’єси - дванадцять років, котрі змінили зовнішність, статки й життя
матінки Кураж: вона постарішала, майже збанкрутіла і втратила дітей. Але її
сутність і ставлення до війни не змінилися. Вона так само тягне свого фургона,
як Сізіф - камінь, сподіваючись на кращі часи, та ще й просить долю, аби лишень
не кінчалася її годувальниця-війна.
Філософська ідея Брехта, як попередження людства про
несумісність материнства (і ширше: радості, щастя, самого життя) з війною,
втілена у формі параболи: оповідь то віддаляється від сучасного світу, то,
неначе рухаючись по кривій, знову повертається до попереднього предмета, що
забезпечує його філософсько-етичне осмислення й оцінку. Параболічним є як увесь
сюжет, так і його окремі фрагменти й епізоди, пов’язані із втратою матінкою
Кураж її дітей, і в кожному з них утілена трагічна антитеза: матір і торговка,
людяність і війна.
Риси «епічного театру»
в п'єсі
У «Матінці Кураж», як і
в інших п’єсах, Брехт використовує низку прийомів «епічного театру», необхідних
для створення «ефекту очуження». Це, зокрема, монтаж, з’єднання епізодів без
їхнього злиття. Герої виконують зонти (пісні), що в узагальненій формі
представляють світогляд, життєві позиції персонажів, а також покликані виявити
ставлення автора і акторів до них. Брехт попереджав акторів про необхідність
дистанціювання, «очуженого» виконання цих пісень, оскільки в них мають
відчуватися звинувачення і критика персонажів автором і виконавцями.
П’єса Брехта
завершується тим, що матінка Кураж вже самотою тягне свій фургон слідом за
армією, що відходить. Отже, навіть у фіналі свого ставлення до війни матінка
Кураж не змінила. Брехтові важливо, аби прозріння прийшло не до героя, а до
глядача. У цьому й полягає сенс «епічного театру»: засудити або підтримати
героя має сам глядач. Нібито все йшло до того, щоб головна героїня засудила
війну або нарешті збагнула її згубність та нещадність до всіх і всього. Але
«прозріння» матінки Кураж так і не сталося. Та й сама її «професія» передбачає
існування саме завдяки війні. «...Виникає образ Німеччини, - писав Брехт 1953
р., - яка веде загарбницькі війни, знищуючи як інших, так і себе саму і не
роблячи уроків зі своїх катастроф».
Образ матінки Кураж викликав бурхливу дискусію, особливо в
повоєнній Німеччині. Звикнувши до прямої «виховної функції літератури»,
комуністи докоряли Брехтові, що Анна Фірлінг, навіть утративши найцінніше -
власних дітей, так і не прокляла війну. На що він відповів у своїй манері:
прозріє матінка Кураж чи ні - це не так важливо. Значно важливішим є прозріння
глядача «епічного театру». Адже, на думку Б. Брехта, негативний приклад значно
переконливіший за позитивний.
Д/З:
Прослухати цей матеріал:
Подивитися фільм:
«Дороги Анны Фирлинг» 1 серія: https://youtu.be/aiezB7gaeNw
Немає коментарів:
Дописати коментар